Свій серед чужих і чужий серед своїх

Свій серед чужих і чужий серед своїх

Готуючись до інтерв’ю, кілька разів на різних інтернет-ресурсах натрапила на фото Влада з лопатою в руках на волонтерці в Уніжі. Перша реакція — здивування, адже уявити собі людину таких статків з лопатою непросто. Друга — невіра. Зрештою попіаритися «з лопатою» може бути зовсім не зайвим. І лише при особистому знайомстві все стає на свої місця.

Заробляючи гроші в Росії, він зокрема вкладає їх в українську культуру. В його меценатському переліку — підтримка української недільної школи в Москві, багатьох українських рок-фестивалів, відзначення 65-річчя УПА в Києві, ініціювання та проведення фестивалю «Уніж» на Івано-Франківщині, видання вітчизняної аудіокниги, заснування Українського наукового клубу, куди потрапити можуть тільки вчені, діяльність яких відповідає світовим стандартам. Відкривши агенцію, яка видає українське аудіо та відео, Влад назвав її «наш формат» — у відповідь на зневажливе визначення ділків від культури щодо українського продукту «это — неформат»... Можна впевнено сказати, що Влад Кириченко — представник нової української формації людей, успішних, ефективних та небайдужих до того, що відбувається навколо.

 

— Ваші друзі розповідають історію, яка, на їхнє переконання, безповоротно «зробила» Кириченка українцем. Коли малий Влад переїхав до батьків у Донецьк, то наразився на кпини однолітків через свою неросійську мову...

— До трьох років я жив із дідом-бабою у Горлівці. По материній лінії — я з українського козацького роду. Коли Запорозьку Січ зруйнували, пращури осіли на Донбасі. Виходить — я п’яте покоління тих поселенців. Бабуся не говорила російською зовсім, лише українською (хоча була напівгречанкою), бо середовище було ще українським. Якось вихователька моїм батькам — інженерам-комсомольцям — закинула, мовляв, їхній син — асоціальний. І якщо за місяць не навчиться «правильному языку», доведеться його забирати із дитячого садка, бо не соціалізується. Тобто, українська мова на Донеччині знищувалася на моїх очах. А зараз ще є такі, хто нас намагається переконати, що української там немає і не було.

Один мій прадід утік з армії УНР, бо не розумів, навіщо ті визвольні змагання — він далі свого городу не бачив. А от від Нестора Махна не зміг — там би за таке його розстріляли. А у часи Голодомору дід ходив по хатах і забирав хліб в односельчан, а у моєї прабаби з тринадцяти дітей у 1933-му вижило тільки шестеро...

— Побутує думка, що зокрема зі «східняків» постають переконані ініціативні українці, оскільки вони виростають у несприятливих умовах.

— Я з тими, хто ініціативний, беручкий, ретельний, відповідальний, пунктуальний, результативний, прагматичний, конструктивний. А будь-яка конструктивна людина мусить бути гнучкою. Якщо вона хоче досягнути успіхів у бізнесі, особливо у таких посттоталітарних країнах, як Україна, Білорусь і Росія, то вимушена йти на компроміси. Питання —до якої міри. На жаль, більшість наших бізнесменів — рейдери інтелектуального рівня, яких вистачає лише на фінансування кишенькових футбольних команд, але аж ніяк не на університети та науку.

— Брати Капранови висловили думку про те, що здебільшого в українцеві промовляє його ідентичність тоді, коли його виваляють у багні.

— Я з ними згоден. До речі, з братами знайомий ще з Москви і, можна сказати, що до українства ми прийшли синхронно ще там.

Просто коли приїжджаєш у російську глибинку, в тебе стається культурологічний шок. Особливо це стосується тих, хто проводив дитячі роки в українському селі, а потім потрапив у російську «дєрєвню». Перекособочені, занедбані хатки. На городі — нічого, крім картоплі та капусти з морквою. Яблунь майже не саджають, тому що вони вимерзають. «А коли останній раз вимерзли?» — поцікавитеся ви. «Коли Сталін помер»...

— А коли ви почали вкладати гроші в українські справи?

— В Україні — після помаранчевої революції. До того, зокрема, підтримував недільну українську школу в Москві. Хоча рік тому моя сім’я перебралася до Києва, я цю школу й зараз підтримую. Сприяти нашим проектам в Москві — складно. Росіяни люблять таких українців, які мене особисто дратують, — малоросів, які розмовляють суржиком, співають простакуватих пісень про Галю й потерпають від галичанських фашистів.

— А як вас сприймають російські партнери по бізнесу?

— Радикальну, конфліктну стадію свого розвитку я вже пройшов. І тому на рибалці з росіянами не говорю про політику. Бо ні до чого це, крім безнадійної конфронтації, не призводить. Ми — різні. І те, що для нас є предметом гордості, для них — привід для зневаги. Дійшло до того, що, прийшовши зі школи, донька поділилася, чому там навчають: фашист Ющенко поїхав до фашиста Саакашвілі, разом вони вигадали Голодомор і напали на Росію...(Власне, це була остання крапля, після чого я прийняв рішення перевести сім’ю до Києва.)

— У світі простежується тенденція до копіювання. Російські режисери й співаки часто «пережовують» західний шоу-бізнес. Що є в нас такого, що робить Україну самобутньою чи столицею якогось тренду?

— Я не вірю в те, що людина, яка не читала, крім Франка та Лесі Українки, Кафку, Хемінгуея та Довлатова, може зробити щось визначне в сучасному мистецтві. Інакше кажучи, треба докладати всіх зусиль, аби наша культура утверджувалася в контексті світової. Дехто вважає, що етно зможе перемогти кітч і попсу. На мою думку, попсу перемагає високоякісна попса, а тягатися з рок-н-ролом може тільки ще кращий рок-н-рол.

Мене засмучує те, що з України емігрують люди, які, здобувши якісну освіту, можуть робити відкриття в науці, а не просто збирати автомобілі з комплектуючих. Ви знаєте, яке співвідношення фундаментальної науки на душу населення в Україні і в Росії? За результатами аудиту, проведеного Українським науковим клубом, Україна виробляє у 10 разів менше власного наукового продукту, ніж Росія, а та — вдесятеро менше, ніж США. На сьогодні, на жаль, ми — навіть не держава другого ешелону. Я маю на увазі якість інтелектуальної еліти. А чомусь сучасне мистецтво дуже сильно корелює між розвитком держави, зокрема економіки. Знаєте, песиміст — це добре проінформований реаліст, але розуміння реалій — не привід опустити руки та впасти в депресію.

Я зараз працюю над створенням клубу, який об’єднуватиме людей, що розуміють природу викликів у сучасній Україні та здатні на них ефективно реагувати. Я не складаю руки. І нікуди з України не поїду. У мене ще є принаймні 20 років активного життя і я збираюся багато що встигнути зробити. І встигну.

Надія ТИСЯЧНА, «День»
Газета: 
Коментарі
Поки немає коментарів
Залиште свій коментар
Ім'я*
Будь ласка, оцініть цю новину:
Email
Введіть коментар*
Будь ласка, оцініть цю новину: